Версія для друку 6 листопада 2014 року

Володимир Фесенко: “У другої сторони є план — тактика і стратегія, а в нас немає…”

Захід та Україна застерігали і навіть вимагали від Росії не визнавати псевдовиборів на Донбасі, але РФ це проігнорувала. Якщо ще на початку жовтня були підозри, що йдеться лише про самодіяльність сепаратистів та їхніх керівників, які хотіли зберегти свою владу, то тепер стало однозначно зрозуміло, що йдеться про російський сценарій. Росія до проведення «виборів» вже визнала їх та почала підтримувати. За два тижні до їхнього проведення Путін у розмові з Меркель заявив, що необхідно відновити Мінські переговори після 2 листопада. Це дає підстави передбачити, як далі розвиватимуться події. Незважаючи на тотальне невизнання цих «виборів», Росія наполягатиме, щоб нові переговори відбувалися таким чином: ОБСЄ і Україна мають напряму домовлятися про мир в цих «республіках». І після цього можливі два варіанти. Перший — улюблений план Путіна щодо створення конфедерації України з «Новоросією», щоб зберегти нас в полоні через ці самопроголошені «республіки». Другий — завдання-мінімум щодо легалізації цих «республік» через «народне волевиявлення», але наслідки цього можуть бути різні та неприємні для нас. І воєнним шляхом ми не могли зірвати ці вибори, адже ризик війни був би ще більшим.

Легалізація «республік» Донбасу — це надовго. І коли кажуть про Придністров’я, то це був би не найгірший варіант. У Придністров’ї не тривають бойові дії та є певні специфічні відносини з Молдовою. Наприклад, більше половини ВВП Придністров’я — за рахунок торгівлі з ЄС через Молдову. А наші самопроголошені «ДНР» — «ЛНР» перетворяться на закриті республіки з бандитизмом як способом існування. Придністров’я — це анклав, відірваний від Росії, а «Новоросія» — на кордоні з РФ, тому модель їхніх взаємовідносин більше нагадуватиме Абхазію чи Південну Осетію. Але це будуть зони постійної напруги та ризиків нової війни, і ці ризики стають все більшими.

Після «виборів» у глухому куті опиняється мінський переговорний процес. Якщо Мінськ давав хоча б примарну надію на поступове та довгострокове врегулювання цього конфлікту, то зараз такого шансу немає. Навіть про примару миру можна забути — зараз можливе лише відносне перемир’я із меншою кількістю стрільби, ніж у липні — серпні.

Зараз на більшості ділянок фронту війни немає, але на окремих відрізках йдуть повномасштабні бойові дії. Проблема в тому, що у другої сторони є план — тактика і стратегія, а у нас немає. Нам необхідно жорстко відповідати на будь-які провокації: на атаку — контратакою, на обстріли — обстрілами. Після цих «виборів» Мінські домовленості не працюють, тому треба припинити всі розмови про перемир’я, яке лише ми намагалися виконувати. Необхідно посилити військову присутність на кордоні, припинити безглуздий піар та будувати стіну не на кордоні з Росією, а на умовному кордоні з «ДНР» — «ЛНР».

Зараз справа не у ВПК, а у військовій стратегії України. Історії з блокпостами є свідченням того, що у нас навіть тактики не було, а за принцип «Тримайтеся!» треба вже карати військових, які безглуздо керують воєнними діями на сході. Керівництву необхідне бачення того, як діяти в умовах війни на сході, а ми маємо звикати, що в найближчі роки доведеться жити в сьогоднішньому стані постійних загроз серйозних воєнних дій з бандитськими «республіками».

Нинішня війна — щось на кшталт Першої чеченської війни, коли у росіян був такий самий безлад, корупція, прорахунки. А «ДНР»-»ЛНР» треба порівнювати саме з Чечнею 1990-х. Після Першої чеченської війни відбулася Друга, і нам також треба готуватися до нової війни. І доведеться воювати не тільки з російською зброєю, а і з самими росіянами. Треба переконувати наших «дуже мирних друзів» з Європи, що ризики війни зараз лише зросли, тому нам потрібна зброя.

Після псевдовиборів на Донбасі можливе лише відносне та символічне посилення Кремля, адже зараз він не буде викладати всі козирі. Це реально тільки після серйозного спалаху воєнного конфлікту. Але загалом у Європі зараз триває дискусія щодо скасування санкцій, адже вони начебто недієві.