Версія для друку 10 липня 2015 року

Польський прорив

Якщо порівняти стартові умови для реформування країн, то Україна була в більш вигідній позиції. Однак від 1991 року Польща зуміла здійснити справжній прорив – за цей час наш сусід не тільки став членом НАТО та ЄС, а й спромігся посісти місце «поруч з великими». Про це свідчать і економічні успіхи Польщі – навіть в найбільш скрутні часи з 2008 по 2013 роки вона чи не найменше з країн ЄС постраждала від наслідків світової економічної кризи. За п’ять років кризи сумарне зростання ВВП республіки склало майже 20%, а середня зарплата за цей період зросла з 2,8 тис. злотих (840 доларів) до 3,7 тис. злотих (1,1 тис. доларів), а національний дохід на душу населення за цей період зріс з 7,1 тис. доларів до 12,5 тис. Загальноєвропейським визнанням польського прориву в європейську еліту можна вважати обрання прем'єр-міністра Польщі Дональда Туска головою Євроради – в Старому світі цю посаду неофіційно називають президент ЕС.

Ми звикли говорити про економічні реформи, які провів польський уряд. Однак успіх наших сусідів мав ще один вимір, який називається децентралізація. А оскільки Україна офіційно декларує, що у якості базової моделі децентралізації використовує польський досвід, особливо цікаво, яким чином відбувалися зміни у наших сусідів.
Варшава фактично ініціювала адміністративну реформу у 1990 році. Адміністративно-територіальна реформа в Польщі здійснювалась у два етапи і тривала близько 10 років. Перший етап реформування розпочався зміною структури адміністративно-територіального поділу й розширенням повноважень органів місцевого самоврядування базового рівня.

Другий етап відбувся після перемоги на парламентських виборах у Польщі коаліції Акція виборча «Солідарність» — Союз свободи в 1997 р. мав наслідком активізацію законодавчої й установчої стадії реформ. В результаті проведення реформи Польща завершила перехід до трирівневої структури адміністративно-територіального устрою. В результаті реформування адміністративно- територіального устрою країни кількість воєводств з 49 скоротилась до 17 (Варшава має статус регіону). Окрім цього, відновлено традиційну для Польщі територіальну одиницю — повіт (створено 308), і сформовано майже 2,5 тис. гмін.

По суті, глибока структурна реформа публічної адміністрації складалася з двох взаємопов'язаних реформ, які проводилися одночасно, – реформи територіального устрою та реформи місцевого самоврядування (децентралізації).

В результаті реформи місцеві громади стали незалежними юридичними суб’єктами, з правом захищати власні  інтереси в суді (в тому числі – перед урядом). Так, у 2013 році центральний бюджет у Польщі становив 300 млрд. злотих. А бюджетів усіх органів місцевого самоврядування - 180 млрд. злотих. До речі, поляки справою довели – унітарність країни жодним чином не страждає від делегування повноважень на місця. Скоріше навпаки – зміцнюється, бо зменшується конфліктний потенціал між регіонами та центром.

Отже, на польському прикладі можна зробити один важливий висновок – реформа самоврядування була успішною тому, що вона була швидкою і комплексною. Будь-які очікування «ідеальної моделі» - лише привід для відкладання потрібних змін. Бо в тій же Польщі можна досі чути критику вже здійснених реформ, та більш того – їй закидають навіть «несумісність з принципами місцевого самоврядування». Вам нічого це не нагадує?

Варто додати, що саме через небажання проводити структурні системні реформи та їх «забалакування» в Україні ж за двадцять три роки незалежності сформувалася олігархічно-кланова економіка, а корупція глибоко вкорінилася в усіх гілках влади. Тому не має секрету в тому, що олігархат та корумповані місцеві еліти не зацікавлені в децентралізації ані владних повноважень, ані фінансових потоків. Тому ми ще неодноразово почуємо і критику запропонованих змін, і будемо свідками численних спроб провалити без перебільшення історичну реформу децентралізації.

Однак ми усі маємо пам’ятати – саме через децентралізацію польській уряд мав на меті трансформацію Польщі у сучасну конкурентоспроможну державу, яка була б здатна прийняти політичні й економічні виклики сучасної Європи і стати її інтегрованою частиною. Україна прагне цієї ж мети. І має усі шанси на успіх – потрібна лише політична відповідальність парламенту.